Людмила Опришко: Якщо інформація має громадський інтерес, держава не має права обмежувати до неї доступ

Наразі юристи Інституту розвитку регіональної преси ведуть 6 справ, які вже подано до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Про те, чому українці шукають правди за кордоном і як Антоніна Торбіч хоче завадити надавати виборцям некоректну інформацію, розповіла юрист Людмила Опришко.

Чому люди взагалі шукають правди у ЄСПЛ? Звідки береться ідея, що всі інстанції, які до того винесли рішення не на користь позивача, помилялися?

По-перше, в українській судовій системі дуже багато проблем. Одна з них – винесення невмотивованих ухвал. Рішення суду буває настільки куцим, позивачеві зовсім не пояснюють, чим керувався суд, приймаючи позицію тієї або іншої сторони. В результаті отримуємо невизначеність і не можемо зрозуміти, чому один аргумент відхилили, а інший прийняли. По-друге, громадяни втратили довіру до української судової системи. Навіть якщо рішення правильне, люди в цьому не впевнені. І по-третє, ми маємо ситуацію, коли місцеві суди досить часто порушують Конвенцію і виносять рішення без урахування судової практики Європейського суду з прав людини.

Втім, звертаючись до ЄСПЛ, варто пам’ятати, що він не є судом «четвертої, наднаціональної» інстанції. Він розглядає лише питання, пов’язані з порушенням Європейської конвенції з прав людини. Але рішення на користь позивача є основою для перегляду рішень по всіх справах, які були прийняті українськими судами. До того ж рішення ЄСПЛ, яким встановлюється порушення норми Конвенції, містить ще один пункт. І це – виплата грошової компенсації за матеріальні та моральні втрати, яких зазнав заявник через прийняття незаконних рішень тут, в Україні.

І ці компенсації лягають тягарем на щорічний бюджет?

Так, у цьому році в ЄСПЛ знаходиться надзвичайно багато справ з України. Це пов’язано з тим, що на місцевому рівні багато рішень суду не виконувалися і суми, які мали бути стягнуті за ними, не виплачувалися. Особисто мені відомо більш ніж про 500 заяв, розглянутих у 2013 році Європейським судом, де заявники вимагали виконати рішення українського суду і стягнути вказані ним суми.

Другим пунктом цих заяв стоїть вимога виплатити грошову компенсацію за моральний збиток, завданий невиконанням. ЄСПЛ виробив правила щодо сум цих компенсацій. Якщо рішення українського суду не виконується менше 3 років, заявнику мусять виплатити 1,5 тисячі євро. Якщо більше 3 років – 3 тисячі євро. Компенсації ж по гучних справах становлять вищі суми. Наприклад, у справі «Агрокомплекс проти України» була присуджена сатисфакція 27 млн євро. І це на додаток до відшкодування судових витрат у сумі 30 тис. євро. Тобто на бюджет упало величезне навантаження. Нашим внутрішнім законодавством рішення ЄСПЛ визнається виконавчим документом. Але зараз виконавча служба не може виконувати рішення Європейського Суду, ресурсів просто немає.

Якщо ситуація така гостра, чи не може Україна припинити виконувати рішення Європейського суду взагалі?

Оскільки в 1997 році Україна ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини, вона визнала, що підкоряється юрисдикції Європейського суду з прав людини. Існують міжнародні механізми нагляду за виконанням рішень Європейського суду. Кожна країна вважає своїм обов’язком, справою честі виконати рішення ЄСПЛ. Існує також Комітет Міністрів Ради Європи, організація, яка здійснює нагляд за виконанням і невиконанням рішень і робить відповідний висновок. Ті справи, у яких рішення не виконується, залишаються під пильною увагою. В цих випадках можуть бути застосовані санкції політичного характеру. Найрадикальніша з них – виключення країни зі складу Ради Європи, але в основному діють м’якші дипломатичні заходи. Треба сказати, що в Україні більшість рішень Європейського суду виконуються рано чи пізно. Хоча зараз терміни виконання цих рішень істотно порушуються.

Українські справи у ЄСПЛ становлять більше 12% від усього обсягу, з яким працює суд. Хоча країн, які ратифікували Конвенцію – 47. Ситуація просто кричить про те, що з судовою системою в Україні негаразди. Ще й для бюджету це тиск. Що робиться на державному рівні, аби вирішити проблему?

Реальних кроків на поліпшення ситуації я не бачу. Думаю, суспільству треба частіше нагадувати, за чиї гроші здійснюються всі ці виплати. А саме – за гроші платників податків. Які, у свою чергу, платять двічі. Громадяни утримують українські суди і суддів, які виносять ухвали. Потім ці рішення оскаржуються в ЄСПЛ і платники податків вимушені покривати компенсації зі своїх кишень. Тож українським судам просто необхідно вивчати практику ЄСПЛ і діяти відповідно. Адже в деяких випадках аргументація судових рішень є просто смішною й вимагає звертання до Європейського суду не просто в інтересах окремої людини, а й в інтересах суспільства загалом. І таким прикладом є справа «Антоніна Торбіч проти України», яку я веду.

Вона стосується подій під час виборів, а в найближчому майбутньому Україна знову буде переживати чергову виборчу кампанію?

Так. Події, які лягли в основу справи, відбувалися під час виборчої кампанії 2012 року. Зрозуміло, що до інформації про кандидатів у цей час підвищений інтерес. Адже дуже обмежена кількість людей виставляє свою кандидатуру. А ті, хто робить це, відкрито кажуть: я хочу бути народним депутатом. Практика Європейського суду, та і взагалі європейські стандарти свідчать про те, що люди, які хочуть бути обраними та апелюють до довіри громадян, повинні в цей період ставати відкритішими. Тривають вибори, виборець повинен отримати необхідний об’єм інформації про кандидата для прийняття рішення.

Закон про вибори народних депутатів містить положення, що кожен, хто реєструється кандидатом, повинен подати в Центральну виборчу комісію України пакет документів, серед них свою біографію й фото. Далі закон каже, що вся інформація, яка подається в ЦВК, є відкритою. Як ще можна розуміти цю правову норму? Так, що будь-хто має право ознайомитися з нею за запитом. Так і діяла журналістка Антоніна Торбіч. Вона написала запит до ЦВК, де просила надати їй копії біографій і фотографій (стандартне фото на документи) тих кандидатів у народні депутати, які реєструвалися по мажоритарних округах у Рівненській області. Якщо йдеться про партії, ми маємо хоча б загальне уявлення про політичну силу. Але коли людина висуває свою кандидатуру по одномандатному мажоритарному округу, треба розібратися, що це за політик, чим він займався, який шлях пройшов. Особливо це актуально в умовах виборів останніх років, коли реєструвалося багато кандидатів-двійників. Іноді люди спеціально змінювали імена й прізвища, щоби стати тінню інших, більш розкручених політиків. Відповідно хотілося зрозуміти, хто балотується в рівненських округах.

І чим закінчилася ця історія?

Ми отримали відповідь, яка нас приголомшила. Причому вона була написана членом ЦВК Ігорем Жиденком, який не має права в подібних випадках діяти від імені всієї комісії. В ній вказувалося, що ані біографія, ані фотографії журналістці надані бути не можуть, адже ця інформація є конфіденційною. Ми вирішили, що сталося непорозуміння, направили запит повторно, процитувавши закон, який прямо називає інформацію відкритою. Друга відповідь від того ж члена ЦВК підтвердила: інформацію журналістка отримати не може. Відмова надати фото мотивувався вимогою статей 303 і 308 ЦК України, які захищають права на особисті папери та фотографії як художні твори. З цього робився висновок, що інформація, яку вимагає журналіст, не може бути надана без погодження кандидата. Відповідно, ми вимушені були звертатися до суду. І тут ми зіткнулися з новими проблемами.

До якого суду треба подавати справу? Триває виборчий процес. Є спеціальний розділ Кодексу адміністративного судочинства України, який регулює порядок проходження позовів проти ЦВК. Проте він не розповсюджується на журналістів та ЗМІ, адже вони не є суб’єктами виборчого процесу. Крім того, йшлося про доступ до публічної інформації. Ми подали позов до Рівненського окружного адміністративного суду. Цей суд у прийомі позову відмовив і заявив, що справа повинна розглядатися за іншою процедурою. Ми оскаржили це рішення і подали позов до Житомирського апеляційного адміністративного суду. Слід сказати, там підтримали нашу позицію і повернули справу на розгляд до суду першої інстанції. І тут наступила пауза. Буквально в останній день виборів суд нарешті виніс ухвалу про те, що все-таки інформація, яку кандидати подають у ЦВК, є конфіденційною. Тобто всі наші аргументи про те, що тривають вибори й виборці повинні отримати відомості про кандидатів, щоби зробити усвідомлений вибір, виявилися знехтуваними.

Але чому, крім заборони у доступі до інформації, така практика відкриває можливість для маніпуляцій і обману виборців?

Тут доречно буде згадати відповідь, яку в іншій подібній справі отримав інший журналіст, Володимир Торбіч. Він також подавав запит у ЦВК і просив надати біографії й фото кандидатів. У його випадку ЦВК виносило постанову. В ній повідомлялося, що ЦВК не може надати ці дані без згоди кандидата. Проте звертає увагу, що і біографії, й фото, попри те, що вони конфіденційні, буде надруковано на плакатах і розвішено на виборчих дільницях. Відповідає за друк цієї інформації окружна виборча комісія, і текст на плакатах кандидат погоджує з комісією. Тому ЦВК не може надати даних, адже вони можуть відрізнятися від тих, які в результаті будуть надані виборцеві. На мій погляд, ця ситуація демонструє ганебну річ. Ми маємо інструмент введення в оману виборця. Адже кандидат може повідомити виборцю зовсім не те, що він заявляв, приймаючи рішення вступити у виборчу гонку. І суспільство повинне відреагувати й перекрити цей канал маніпуляцій. Для цього потрібно відкрити доступ до автобіографій, які подаються до ЦВК. В них, зокрема, повідомляється, де людина працювала, відомості, яке громадське життя вона вела, в які політичні партії вступала. І цю інформацію хочуть приховати. Навіть більше, відкривають можливість доносити її до виборця у зміненому виді.

Далі справа розвивалася так. Ми опротестували рішення і подали позов до Житомирського апеляційного адміністративного суду. Суд фактично переписав мотивацію суду першої інстанції і відмовив нам. Ще одним цікавим моментом є те, що справа розглядалася за скороченою, письмовою процедурою судочинства. Вона означає, що рішення в цій справі не можуть оскаржуватися в касаційному порядку до Вищого адміністративного Суду України. Рішення апеляційної інстанції є остаточним.

Нині справу Антоніни Торбіч подано до Європейського суду з прав людини, її зареєстровано й ми чекаємо відомостей. Як правило, процедура займає тривалий час.

Але ця справа вирізняється серед інших українських справ, які знаходяться зараз на розгляді?

У ній є певні ризики. Річ у тому, що ЄСПЛ дуже обережно розглядає справи про доступ до публічної інформації. Практикою цього Суду, яка складалася багато років, закріплено, що згідно з 10-ю статтею Конвенції, держава не повинна створювати перешкод на шляху проходження інформації. Держава повинна стежити, щоб інформація від людей один до одного, від журналіста до читачів, могла надходити вільно. Суд раніше вважав, що держава безпосередньо не зобов’язана інформацію надавати.

Але 14 квітня 2009 р. Європейським судом з прав людини уперше було винесено рішення, що підтверджує право на доступ до суспільно значущої інформації у справі «Угорська Спілка громадянських свобод проти Угорщини». Суд сказав, якщо інформація має громадський інтерес, держава не має права створювати перешкоди на шляху її розповсюдження і обмежувати до неї доступ. Адже в такому разі держава легко перетворюється на цензора. Отже, справа «Антоніна Торбіч проти України» дуже показова. Інформація про кандидатів у депутати має явний суспільний інтерес. А ті зусилля, яких доклали і ЦВК, й українські суди для її засекречення, є явними перешкодами на шляху доступу до інформації.

Вирішення питання про співвідношення публічної й конфіденційної інформації про політика є дуже важливим. Адже в Україні немає чіткого розмежування між цими поняттями. Тож Європейський суд може допомогти їх встановити. Таке рішення може стати правовим підґрунтям вирішення окресленого кола питань, оскільки воно буде підлягати виконанню усіма державними органами, й судами також.

Довідка:

У 2013 році ЄСПЛ прийняв 42 рішення проти України. На виконання рішень суду лише у цьому році Україна виплатила 59 мільйонів 373 тисяч 205,89 гривні.